Історія житомирянки Марини Василенко в етномистецтві розпочалася не з теорії, а з попелу Другої світової війни та однієї вцілілої реліквії. Сьогодні в її доробку понад 164 унікальні прикраси, кожна з яких є результатом глибокого історичного дослідження та пошуку автентичних сенсів.
Поштовхом до творчості стало намисто прабабусі Марини з села Проців на Київщині. Ця прикраса пережила пожежу в часи війни та переїзд на Житомирщину, ставши для родини справжнім символом незламності.
“Це той спадок, з якого у мене розпочалася історія з прикрасами”, – згадує майстриня, яка з 2018 року професійно вивчає еволюцію українського декору.
Дослідження Марини руйнують стереотипи про суто жіночу природу прикрас. Виявляється, першими їх почали носити чоловіки, використовуючи ікла та зуби здобичі, аби підкреслити свій статус годувальника. Жінки ж перейняли цю традицію пізніше, адаптувавши її через нанизування природних матеріалів, зокрема ягід.
З часом прикраси набули сакрального значення. У XVI–XVII століттях вони ставали щитом для воїнів, які йшли на битву. Майстриня виокремлює кілька знакових типів давніх виробів:
- Панагійка – чоловічий оберіг-медальйон із ликом святого, що виготовлявся з монет чи жетонів;
- Зґарди – гуцульські релігійні хрести, що визначали статус власника;
- “Тепле намисто” – вироби з косівської кераміки, які, за повір’ям, зберігали енергію печі та захищали жінку від негативу;
- Коралі – символ заможності, де найдорожчі (“правдиві”) масивні намистини везли з Середземномор’я.
Кількість низок на шиї була своєрідним “фінансовим паспортом” дівчини. За словами Марини Василенко, на вечорницях хлопці насамперед звертали увагу на наявність коралів: це було гарантією солідного приданого – від худоби до власного шматка землі.
“Ой вийду я на вулицю… питається багацький син, чи маю коралі? Тобто хлопці, коли бачили дівчат на вечорницях, запитували, чи має вона коралі. Якщо мала — вважалося, що дівчина заможна, а разом із нею буде придане: і корова, і кінь, і шматок землі, і половина хати”, — говорить Марина Василенко.
Для житомирянки створення етновиробів давно переросло межі хобі. Це її спосіб тримати внутрішній стрій та допомагати країні. Марина активно передає свої роботи на благодійні аукціони, конвертуючи творчість у допомогу Збройним силам України та лікування дітей.
“Це вже не хобі, це стиль життя. Я завершила всі свої роботи і вирішила займатися лише цим – прикрасами. Дуже люблю творити і розповідати про них”, – ділиться майстриня.
Окрім намист, творчий пошук Марини охоплює відродження старовинної техніки вибійки на тканині та детальне відтворення жіночих строїв Полісся XVIII-XIX століть. Вивчаючи фонди музею Івана Гончара та спілкуючись із краєзнавцями, вона повертає до життя автентичний образ житомирської жінки, де кожна деталь – від екоторбинки до складної шийної прикраси – є частиною єдиного культурного коду.
