Барвистий козак з українкою зустрічають гостей у селі Некраші. Автобусну зупинку при в’їзді перетворила на витвір мистецтва місцева жителька.
«Спочатку була одна українка. Але яка ж українка без козака? Потім домалювався козак. А далі все з’являлося вже в процесі роботи», — розповіла майстриня.
Місцева мешканка Любов захоплена таким оновленням. Чекати транспорт стало значно приємніше.
«Дуже приємно. Вона так постаралася. Молодець. Я б їй 12 із плюсом за все поставила», — поділилася враженнями Любов.
Авторкою цієї краси є 57-річна Лариса Кохан. Понад три десятиліття жінка працює медичною сестрою в місцевій амбулаторії.
Творчістю вона займається у вільний час. Усі задуми втілює самостійно.
У доробку майстрині вже понад 50 розписаних глечиків. Вона збирає їх усюди.
«Цей глечик мені подарували. Я ходила капати чоловіка. Він мені тоді дуже багато давав. Каже: “Я ж бачу, що ти на них дивишся. Забирай, буде пам’ять про мене”. Оцей знайшла на смітнику. Не змогла пройти повз. Мій чоловік каже: “Ну куди ти полізла?”. А я відповідаю: “Я там гладишку побачила”. Принесла її й розмалювала. Не змогла викинути. Ви що? Це ж хтось колись робив, це ж чиясь праця», — пригадує Лариса Кохан.
Малювати жінка навчилася ще в школі. Згодом вона закінчила художню школу в Житомирі.
«Тоді дітей із села не брали. У нас була вчителька біології. Вона нас трьох туди направила. Нам давали направлення в художнє училище. Я не пішла — обрала медицину. Малювання для мене — просто для душі. У нашій сім’ї ніхто не малює, лише я», — говорить житомирка.
Усе почалося після купівлі будинку в 1992 році. Вона прагнула зробити життя яскравішим.
«Хотілося, щоб не було сіро й одноманітно. Тут була просто стіна, не було цієї альтанки. Вітер її збив. Я прийшла з роботи, а тут усе лежить. Я все збила, сама зашпаклювала, і тоді з’явилася ця ідея. Найпершими були хата і бусол, а потім усе почало народжуватися в голові», — зазначає майстриня.
За рік жінка взялася за квітник. Тепер рослини буяють із ранньої весни до пізньої осені.
«Мені вже не вистачає місця. Я вже й на город пішла. Щороку додаю нову територію. Починають цвісти гіацинти, крокуси, нарциси, а завершують сезон хризантеми», — каже Лариса.
Окрім квітів, подвір’я прикрашають авторські бетонні фігури, доріжка, плитка та ставок. Багато елементів жінка робить сама.
«Це з бетону. Важкий, звичайно. Він мені такий прикольний. Доньки назвали його Масяжем. Приблизно тиждень його робила. Удень я на роботі, а вночі займаюся творчістю. Шукаю, де фігуркам буде краще, як вони вписуватимуться в пейзаж. Тут ставок і гуси. Гуси теж із бетону — робила сама. Доріжку також робила сама. Просила, щоб допомогли, але ніхто не захотів. Гарбузи зробила під хризантеми. А щоб улітку вони не стояли порожніми, зробила курочок. Плитку на подвір’ї теж робила сама, а з залишків бетону — грибочки, які взимку розмальовувала. Я цим живу. Не можу просто сидіти. Люблю, щоб усе було гарно. Якби могла, то все розмалювала», — ділиться вона.
Підтримують майстриню чоловік, шестеро дітей та семеро онуків. Малювання допомагає їй відновлювати сили.
«Коли мені погано, я сідаю малювати й забуваю про все на світі. Повністю відключаюся. Це моє. Тут я відпочиваю», — зізнається жінка.
Після початку повномасштабної війни вона освоїла ще й алмазну мозаїку. Останню картину називає автопортретом.
«Оце я. Оце така незламна жінка з качалкою. Кому треба, тому можу і качалкою дати», — з усмішкою підсумовує Лариса Кохан.
