Павло Андрусенко, відомий серед побратимів як «Паха», поєднав релігійні переконання з військовим обов’язком і став на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення. Його історія — про сім’ю, службу та незламний дух.
Павло народився 27 листопада 1992 року у Житомирі в багатодітній родині — він був сьомим і наймолодшим. Зростав у родині віруючих і разом із рідними відвідував богослужіння церкви євангельських християн-баптистів. Освіту здобував у приватному християнському ліцеї «Сяйво», а потім у Житомирському агротехнологічному фаховому коледжі, де став техніком-механіком сільськогосподарського виробництва.
Після коледжу Павло працював на підприємстві з виготовлення тротуарної плитки. Любив автомобілі та футбол, часто співав, що приносило йому внутрішнє заспокоєння. Його дружина Лада згадує, як познайомилася з ним через спільного друга за кавою. Спершу вони спілкувалися телефоном і в соцмережах, згодом почали зустрічатися й одружилися.
“Паша завжди був щирим і постійно посміхався. Він ніколи не демонстрував своїх переживань чи проблем. Усе ховав у собі. До війни ми з ним постійно зідзвонювалися двічі на день”, — ділиться Лада.
Подружжя разом будувало домашнє життя, підтримуючи один одного в побуті. Павло з розумінням ставився до того, що взимку Лада більше працювала, і сам опікувався побутом, аби вона могла відпочити. Мріяли про доньку — і з часом у них народилася Каміла, з якою Павло мав тісний зв’язок, особливо в перший рік життя, коли сам її вкладав спати.
Релігійні переконання не стали на заваді — Павло пішов до війська одразу після початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого він, разом із братом, вирушив до ТЦК, пояснивши Ладі:
“Роблю це заради вас. Ми були шоковані, але розуміли, що відмовляти Пашу немає сенсу, бо це його рішення. Він не з тих, хто буде ховатися.”
Службу розпочав у 115 окремій бригаді Сил територіальної оборони: спершу на Житомирщині, потім на Донеччині, майже рік на Сумщині. Павло був піхотинцем, снайпером, а наприкінці — оператором БпЛА. Про переживання на війні рідним нічого не розповідав, завжди повторював, що у нього все добре.
4 вересня Павло востаннє бачився з родиною під час телефонної розмови. Він попередив Камілу: «Доню, скоро в тебе не буде тата». Пізніше вирушив на завдання разом із побратимами. Їхній автомобіль помітив ворожий дрон — Павло керував транспортом, намагаючись уникнути удару, але він загинув поблизу села Кисла Дубина на Сумщині. Двоє побратимів врятувалися.
Через три дні підтвердили загибель військового, його тіло евакуювали після ДНК-експертизи через сильні пошкодження.
“Очікування на те, що Пашу привезуть додому, було складним, а його похорон – ще важчим. Каміла знає, що тато загинув на війні, але періодично повторює: ‘Так хочеться до тата'”, — ділиться Лада.
1 листопада у Житомирі, у церкві «Різдва», відбулося прощання з Павлом. Він похований на Смолянському військовому кладовищі. Побратим Володимир Сірач написав у день прощання:
“Стояти поруч із загиблим другом – це інший рівень болю. Павле, друже, мав за честь бути з тобою в одному строю. Твоя посмішка навіть у сумний день сяяла сонцем із неба. Спочивай в мирі, друже ‘Паха’.”
Воїн нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» та численними грамотами й подяками. Залишилися батьки, брати, сестри, дружина та донька. Старший брат Сергій продовжує службу в ЗСУ.
