У селі Різня Малинської громади на Житомирщині 74-річна Валентина Шпиньова щодня береться за голку. Майстриня вишиває рушники, сорочки, серветки та постільну білизну, поєднуючи традиції родини та власне мистецтво.
Валентина розпочала вишивати ще у сьомому класі. За її словами, рукоділля у родині передавалося від матері, сестер і тіток.
“Мати моя вишивала, старша сестра вишивала, тітки вишивали, і я, і менша сестра теж. Я роблю вишивку так, щоб з обох боків було однаково, без вузликів, щоб нитки не теліпалися.”
Майстриня віддає перевагу техніці гладдю, рідкісній серед сучасних вишивальниць, які частіше використовують хрестик або бісер. Вона сама створює всі візерунки, не користуючись готовими схемами.
“Можу і хрестиком вишивати, але більше вишиваю гладдю. Усі мої вироби — рушники, сорочки, простирадла, наволочки — вишиті гладдю. Зараз мало хто вишиває цією технікою. Хочу навчити своїх онуків, у мене їх 14, щоб не зникла наша поліська традиція.”
Головні мотиви робіт Валентини — квіти та птахи, виконані в яскравих кольорах. Вона сама малює візерунки та навіть дитячі ілюстрації для подушок. За життя майстриня створила 57 рушників, перший з яких прикрашав дзвіночки, коли вона була школяркою.
“Перший рушник я вишила у сьомому класі — з дзвіночками. Тоді були різні картинки: їжачки, ляльки. Що намалювала, те й вишивала. Я сама малюю рушники, картини, візерунки на сукні та сорочки.”
Особливо активною Валентина стала після виходу на пенсію у 50 років. Раніше понад 20 років працювала дояркою на місцевій фермі.
“Пішла на пенсію — і тоді почалося вишивання. Вишиваю щодня і зараз. Хоч і старенька вже, і очі болять, але хоч один листочок чи одну квіточку за вечір вишию. Коли вишиваєш, ніби легше живеться і світліше на душі.”
Частину своїх робіт майстриня передає на благодійні ярмарки, а виручені кошти йдуть на потреби українських військових. Рушники Валентини продавали у Чехії, Польщі, Бельгії та Канаді. Усього вона продала лише два рушники, решту — на підтримку ЗСУ.
“Були ярмарки за кордоном — скрізь давала по 10–12 рушників, щоб продавали і передавали гроші на ЗСУ, волонтерам. У мене два сини на фронті, у гарячих точках.”
До повномасштабного вторгнення авторські роботи Валентини експонувалися в Українському центрі народної культури “Музей Івана Гончара” у Києві.
Для Валентини Шпиньової вишивка — не просто хобі, а спосіб зберегти душевну рівновагу та підтримати родину й країну. Щоденне вишивання приносить їй радість, дарує світло на душі та продовжує багаторічну родинну традицію.
“Коли вишиваєш — легше живеться і світліше на душі.”
