Бойовий досвід часто змушує замикатися.
Психолог житомирського «Центру життєстійкості» допоміг Олександру Науменку подолати внутрішню ізоляцію та почати знову контактувати з людьми. За словами діючого військовослужбовця, після повернення з фронту він став замкненим і підтримував зв’язок лише з одним єдиним другом. Професійна підтримка змінила ситуацію, тому чоловік радить іншим бійцям не ховати проблеми в собі, а йти до фахівців. Ветерани та армійці гостро потребують кваліфікованого супроводу для успішної адаптації у цивільному середовищі.
“Досить позитивно вплинуло це на мене. Що мені сподобалось — вміють знайти підхід до людей. До того моменту я, наприклад, не хотів спілкуватися з людьми, більш замкнений був. Ще важко знаходити контакт з людьми, але вже хоча б йду на цей контакт. В мене залишився тільки один друг, з яким я підтримував спілкування. З іншими я не спілкувався. Але вже після того, як сюди звернувся, потроху знаходився контакт і вже хоч спілкуюсь, є прояснення. Хотів би порадити, що не потрібно замикатися в собі, а трохи більше спілкуватися, звертатися до спеціалістов, бо то недаремно”,— розповів Олександр.
Спеціалісти закладу бачать реальні зміни.
Практична психологиня установи Катерина Кирієнко зазначає, що бійці часто звертаються з панічними атаками, внутрішньосімейними конфліктами через самоізоляцію, флешбеками, нічними жахами та моральними травмами. Родина намагається допомогти самотужки, але це не завжди дає бажаний результат. Проте після проходження психотерапевтичного курсу захисники помітно відновлюються, що є найголовнішим результатом роботи центру. Допомогу тут надають військовим, ветеранам, учасникам бойових дій, а також сім’ям військовослужбовців, полонених чи зниклих безвісти.
“Хлопці приходять з панічними атаками, з конфліктами всередині родини, тому що они ізолюються, не хочуть говорити. Родина намагається допомогти, але не завжди вдало. Приходять із флешбеками, нічними жахами, спогадами, з моральною травмою, сором’язливістю, змінюються. Коли ти розумієш, яка людина прийшла і що життя людини змінюється, вона відновлюється — це найважливіше”,— розповіла психологиня.
Методи роботи центру є дуже різноманітними.
Окрім індивідуальних консультацій, фахівці вже три роки проводять групові заняття за власною авторською програмою. Курс покликаний стабілізувати психоемоційний стан, навчити бійців самоконтролю та створити безпечне коло спілкування, де панує повне взаєморозуміння. Для цього застосовують елементи каністерапії та іпотерапії, VR-технології зі спеціальними шоломами, а також арттерапевтичну філософію кінцугі для глибокої релаксації та натхнення.
“Проходять як групові заняття, так і індивідуальні консультації. Ми написали авторську програму, за якою вже третій рік проводимо групи. В нашу програму входять і елементи каністерапії, іпотерапії, ми пройшли навчання VR-терапії. Користуємось філософією. Зокрема, філософією кінцугі. Ми створювали групи таким чином, щоб хлопці відчували підтримку. Групи направлені на відновлення психоемоційного стану, ми вчимо хлопців навичкам самоконтролю, бути в колі тих, хто вас розуміє та відчувати себе безпечно”,— сказала жінка.
Олександр Науменко зараз поєднує терапію зі службою.
Через погіршення стану здоров’я у 2022 році захисник перевівся до 5-го об’єднаного центру електрогазового та автотехнічного забезпечення. Зараз він продовжує виконувати свій обов’язок у тилу — ремонтує автомобілі для потреб передової, повертаючи техніку в стрій.
Військова кар’єра Олександра розпочалася дуже рано.
Мрія про армію з’явилася у нього ще в дитинстві завдяки сусіду-десантнику, який став прикладом для всього району. У 2012 році, коли хлопцю виповнилося 18 років, він пішов на строкову службу в десантно-штурмові війська. Цей досвід сильно загартував характер Олександра, навчив мужності та зробив із нього справжнього чоловіка.
“В мене був знайомий, сусід, він служив в десантно-штурмових військах. Пішов у такі війська малим, худим і нещасним, а вийшов здоровим хлопцем і став прикладом для всього району. Я тоді захотів так само спробувати, як це. Дуже змінює. Ти стаєш мужнішим, тебе відривають від сімʼї і ти стаєш, можна сказати, чоловіком”,— розповів Олександр.
Після року служби Олександр повернувся додому.
Проте цивільне життя тривало недовго. У 2014 році, одразу після початку антитерористичної операції, Олександр твердо вирішив захищати країну і підписав контракт із 95-ою окремою десантно-штурмовою бригадою. У житомирському військкоматі хлопця намагалися відмовити через молодий вік, але він наполіг на своєму. Контракт тривав до 2017 року. Буквально через три місяці після його підписання навесні 2014-го Олександр вирушив безпосередньо у зону бойових дій.
“Не хотілося залишатися осторонь, і, думав потрібно йти, як людині, яка хоч трішки щось вміє і знає, і, як чоловіку взагалі. Я тоді вважав, що потрібно йти захищати свою державу. Я пішов відразу в 95-ту бригаду і підписав контракт. Мені у воєнккоматі житомирському відмовляли, казали, що я молодий ще. Але я зібрався з думками і вирішив піти. З 2014 по 2017 продовжував військову службу за контрактом. У березні приблизно підписав контракт і через три місяці поїхав у зону бойових дій”,— сказав Олександр.
Перше бойове хрещення відбулося під Маріуполем.
Підрозділ Олександра три дні рухався рейдом уздовж лінії розмежування до села Тельманове, розташованого всього за 16 кілометрів від кордону з РФ. Там і відбувся перший бій. Боєць згадує, що реальність виявилася зовсім не схожою на кінофільми про супергероїв — було по-справжньому страшно, але водночас це був надзвичайно насичений і цікавий досвід. Далі були постійні виїзди за тривогою на різні локації.
“Наскільки я знаю, 16 кілометрів від російського кордону. До того місця три дні їхали рейдом уздовж лінії розмежування, я так розумію. Заїхали туди, там перший бій був. Періодично виїжджали по тривозі у різні місця, у різні локації. Воно взагалі не так романтично, як у фільмах, що ти як герой, як Рембо, всіх перемагаєш. Страшно, дуже насичений досвід був, цікавий”,— пригадав Олександр.
Після завершення контракту чоловік обрав будівельну сферу.
Він працював на будівництві, проте патріотизм та бажання бути корисним армії не зникали. Олександра тягнуло назад до побратимів та друзів із 95-ї бригади, тому у 2021 році він знову уклав контракт із ДШВ. Велику війну зустрів безпосередньо на позиціях у селищі Зайцеве на Донеччині. Відстань до ворога там була мінімальною — від 100 до 200 метрів. Хоча військові розуміли неминучість загострення, масштаби російського наступу стали для Олександра несподіванкою.
“Від противника в нас досить коротка відстань була: 100-200 метрів максимум. Постійно ми там знаходились. Тому повномасштабну війну мы зустріли всією бригадою вже там. Не очікував, що настільки буде масштабна війна. Більшість військових тоді розуміли, що загострення не просто так і до чогось готувалися, але щоб настільки, для мене це було здивуванням”,— сказав чоловік.
Фронтові будні вимагали надлюдських зусиль.
Найстрашнішим випробуванням на передовій Олександр називає втрату близьких товаришів. Фізично також було неймовірно складно: через постійні переміщення підрозділу за одну зимову добу доводилося викопувати до п’яти окопів у промерзлому ґрунті. Під час руху на броні бійці сильно промерзали, але відмова від лопати означала зменшення шансів на виживання. У найнапруженіші моменти воїна рятували несподівані дзвінки та повідомлення від друзів і навіть малознайомих людей, які щиро дякували за роботу.
“Важко, коли втрачаєш друзів своїх, але посумували, та й далі. Не було часу сумувати, треба було працювати. Мій підрозділ постійно переміщався і було таке, що за день доводилось 5 окопів за добу викопувати. Земля мерзла, ти вже пʼятий раз висаджуєшся, біжиш, виконуєш якусь задачу, коли ти їдеш зверху на машині, тобі холодно, ти весь промерзаєш і вже нічого не хочеться, але потім доводиться копати окопи. І це було важко. Якщо ти цього не зробиш — то шансів вижити в тебе менше”,— розповів Олександр.
Зв’язок із домом тримав у тонусі.
“Постійно цікавились, як я. Це було неочікувано, що навіть деякі люди, з якими я мало спілкувався, набирали, цікавились і дякували за роботу”,— сказав чоловік.
