У Бердичеві вже майже два роки триває пошук 54-річного військовослужбовця 95 десантно-штурмової бригади Вадима Коровця. Боєць зник під час виконання бойового завдання наприкінці 2023 року, і відтоді рідні не отримали жодної звістки про його долю.
Попри довгу тишу та виснажливі пошуки, сім’я Коровця переконана – він живий, а тому продовжує шукати і чекати.
Катерина Іщук, донька зниклого, згадує батька як людину, яка з дитинства вчила її не падати духом. Вадим народився у селі Гардишівка Бердичівського району, закінчив школу в сусідньому селі Радянське, а далі здобув фах тракториста у 33 ПТУ. Після навчання два роки служив у Німеччині.
Для своїх дітей він був тихою опорою, каже донька.
“У моєму дитинстві тато був нашою відрадою. Він ніколи нас не сварив, ми жили скромно, але він завжди був веселим”, – розповіла Катерина.
Саме від нього вона засвоїла просте життєве правило: для всіх хорошим не будеш – якось переживемо.
Після початку повномасштабного вторгнення Вадим намагався вступити до війська, однак через стан здоров’я його тоді не мобілізували. У 2023 році він повторно пройшов медогляд. Попри проблеми із зором, які могли стати підставою для відстрочки, він не подав відповідної довідки й наполіг на службі.
7 жовтня 2023 року він вирушив на навчання. Спершу його визначили до 151 РЗБ, але після підготовки він приєднався до 13 батальйону 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
Рідні згадують, що Вадим сприймав службу не як тягар, а як обов’язок.
“Він говорив, що мусить йти, що це його обов’язок. Коли ми просили його лишитися у більш безпечному місці, відповідав: для чого я тоді тут, якщо буду ховатися?”, – пригадує Катерина.
Його перший вихід на бойове завдання мав відбутися 16 грудня. Востаннє він вийшов на зв’язок з дружиною 15 грудня. А вже 20 грудня родину офіційно повідомили: Вадим Коровець вважається зниклим безвісти з 19 грудня 2023 року.
Для родини це стало початком виснажливих місяців. Заяви, ДНК, звернення до всіх можливих структур, волонтерських груп та пошукових ініціатив. Щоденний перегляд фото і відео полонених у надії помітити знайомі риси.
“Заяви в поліцію, здача ДНК, сотні звернень до різних органів, волонтерів, всі можливі зв’язки — і тиша. Переглядаємо досі в групах відео та фото полонених в надії знайти щось рідне, але всюди тиша. Ми не втрачаємо надії і шукаємо далі, бо віримо, що він живий”, – каже Катерина.
Дружина Вадима визнає, що не може прийняти думки про інший розвиток подій.
“Безвісти зниклий – це полон, хто б що не говорив.Я розумію, що могло статися все, але не приймаю цього. Я чекаю. Я вірю. Я сподіваюся. Кожного обміну виглядаю. Потім сподіваюся, що хтось зі звільнених скаже, що бачив мого Вадика”, – каже вона.
Катерина зізнається, що найбільше хоче сказати батькові те, чого він чув від неї замало – як сильно вона його любить. І що слово “намагатимусь”, яким завершилася їхня остання розмова, тепер для неї найболючіше.
Попри повну відсутність інформації, родина не припиняє пошуки. Вдома на Вадима чекають троє дітей, четверо онуків і дружина. Найстаршому онукові вже 16 років, наймолодшій – три.
Рідні вірять, що день його повернення обов’язково настане – і вони згадають ці роки очікування, сміючись або плачучи від щастя.
