У селі Довжик на Житомирщині 38-річний Руслан Кокиза вже сьомий місяць живе не в установі, а в родині. Волонтери Максим і Леся Ватмани, з якими він познайомився ще під час роботи з людьми з інвалідністю, готують документи, щоб офіційно стати його опікунами.
Руслан має церебральний параліч і більшу частину життя провів у закритих закладах. Тепер він показує журналістам власну кімнату, дістає альбоми зі світлинами, вмикає клавішні, на яких вчиться грати, і каже, що радий гостям. Себе, Максима та Лесю чоловік називає сім’єю.
Подружжя Ватманів живе у Довжику, в Оліївській громаді. Саме тут Руслан намагається звикнути до простих, але нових для нього речей – побуту, тиші, стабільності і відчуття дому.
За словами Максима та Лесі, лікарі діагностували Руслану ДЦП, і з дев’яти років він жив у Романівському інтернаті. У 2015 році подружжя, тоді ще волонтери, почали регулярно відвідувати вихованців цього закладу.
“Будь-який інтернат сам по собі є дуже недобрим місцем. Навіть не маючи інвалідності, людина в інтернаті і після нього має дуже велику травму. З 2015 року ми з Максимом, будучи тоді волонтерами, відвідували вихованців Романівського інтернату. Я зрозуміла, що це люди, з якими можна дружити, і вони теж хочуть дружити, хочуть спілкування і любові. Рік за роком ми будували стосунки — приїздили до них кілька разів на тиждень, проводили час. Це було початком історії”, – розповіла Леся.
Вона згадує, що спочатку це були просто візити і спілкування, але з часом між ними і вихованцями з’явилася дружба. Волонтери приїжджали кілька разів на тиждень, проводили разом час і поступово будували довіру.
У 2018 році Руслана забрали з інтернату засновники “Дому гідності” – подружжя американців Кім та Джед Джонсонів. Там чоловік прожив два роки, а самих Джонсонів називав мамою і татом.
Втім, як пояснює Леся, життя у великій спільноті давалося Руслану важко – він постійно хвилювався, і це погіршувало його стан. Тоді йому запропонували формат проживання з асистентами.
Першим таким асистентом став Максим Ватман, який разом з Лесею працював у “Домі гідності”.
У липні 2024 року Леся та Максим одружилися, а вже у травні 2025-го запросили Руслана жити до себе. Для чоловіка це стало великим кроком, але разом з радістю з’явилися й тривоги.
“Руслану поки дуже важко розділяти ролі жінки, як такі. Важко розуміти, що є жінка, як мама, і є жінка, як дружина. У нього поки ще є нездорове розуміння цього поняття, тому іноді здається, ніби він більше прив’язаний до мене. Але це радше про ось цю нездорову прив’язаність. Зараз ми намагаємося перелаштувати це, побудувати правильні здорові стосунки і дати Руслану розуміння того, що таке сім’я, які в ній є ролі, і що ми з Максимом — сім’я, бо я — дружина Максима”, – пояснила Леся.
За її словами, Руслан любить тварин, подорожі і зустрічі з друзями, але боїться темряви і постійно хвилюється, що його можуть знову відправити до інтернату. Чоловік часто перепитує, чи залишиться він у цій родині.
“Що стосується повернення в інтернат, то бувають моменти, коли він може просто ні з того ні з сього запитати: “Ти ж не пустиш мене назад в інтернат? Я буду тут? Я буду з вами жити? Ти не пустиш? Мама не пустить? Тато не пустить?”. І він сам собі це повторює і наче запитує, щоб ми дали підтвердження і сказали: ти будеш тут, це твій дім і твоя родина”, – говорить Леся.
Максим додає, що друзів у таких людей небагато, тому бажання стати для Руслана опорою було усвідомленим.
“Хотілося стати для них другом, на якого вони можуть покластися, отримати підтримку і любов”, – каже він.
Зараз подружжя Ватманів готує документи, щоб офіційно оформити опіку над Русланом.
