46-річний Анатолій із позивним “Степ” служить у Збройних силах України понад два десятиліття. Головний сержант дивізіону 68 окремої артилерійської бригади пройшов шлях від контрактника до досвідченого військового, для якого армія стала справою життя.
До війська Анатолій прийшов у 2001 році після строкової служби. Каже, тоді не планував залишатися надовго, однак вирішальну роль зіграли друзі, які вже служили за контрактом. Відтоді він не полишав армію ні на рік.
За роки російсько-української війни “Степ” воював на різних напрямках. У 2014 році під час виконання бойового завдання був поранений, пройшов реабілітацію і повернувся до строю. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року його підрозділ зустрів на Донецько-Луганському напрямку.
“Ми виїхали значно раніше. Було відчуття тривоги. Найбільше переживали не за підрозділ, а за родини і за тил. Життя поділилося на “до” та “після”, — згадує Анатолій.
Військовий каже, що з початком повномасштабної війни українська армія дуже змінилася. Якщо у перші роки служби форму доводилося купувати власним коштом, то тепер підрозділи забезпечені й навчені, а війна стала значно технологічнішою.
“Зараз це зовсім інша війна — безпілотники, FPV, постійна зміна позицій. Щодня потрібно думати, як зберегти техніку і життя людей”, — говорить сержант.
Як головний сержант дивізіону, Анатолій відповідає не лише за дисципліну, а й за безпеку особового складу. Він продумує укриття, маршрути, розміщення техніки, займається ремонтом і постійно перебуває на зв’язку з волонтерами. Робота, з його слів, не має вихідних і триває цілодобово.
Найважчим у службі “Степ” називає втрати. Пам’ять про загиблих побратимів він береже у записнику і в телефоні, де залишилися фотографії та номери, які не наважується видалити.
“Гинуть молоді хлопці, які мали жити. Це найболючіше. Але є й світлі спогади — навіть під обстрілами хлопці знаходять сили жити, танцювати, бути собою”, — розповідає військовий.
З роками, каже Анатолій, зник страх смерті. Вона завжди поруч, а час у кожного свій. Із собою він носить Біблію та проскурку, сприймаючи все, що відбувається, як Божу волю.
Найбільше хвилювання викликають моменти, коли підлеглі не виходять на зв’язок. Тоді сержант сам вирушає до підрозділів, аби з’ясувати ситуацію. Побратимів він називає своєю другою родиною.
“Приїжджаєш у невідомість, а там наварений борщ і тепло, як удома. Тоді просто дякуєш Богові, що ці люди в тебе є”, — ділиться Анатолій.
“Степ” залишається в строю і звертається до українців із проханням зберігати єдність. Він переконаний, що країна має вистояти і завершити цю війну перемогою — заради землі, людей і майбутніх поколінь.
