Після трьох з половиною років неволі та чотирьох місяців виснажливої реабілітації до рідного села Ксаверів, що на Житомирщині, повернувся морський піхотинець Костянтин Пилиповський. Боєць 501-го батальйону 36-ї бригади, який пройшов через тортури в Оленівці та російських тюрмах, відверто розповів про ціну виживання та страх ворога перед захисниками Маріуполя.
Для російських наглядачів Костянтин був “особливим” в’язнем. Атошник, мінометник і морпіх – у їхньому розумінні цей набір характеристик автоматично прирівнював людину до “найзлішого ката”.
“Ти і “азовець”, ти і “нацист”, ти і “бандерівець” – усе, що тільки можна було придумати. За це і отримували. Ти автоматично ставав “любимчиком”. Вони вважали мене небезпечним злочинцем. І постійно тебе ламають, тебе б’ють, тебе забивають. У мене ноги були чорні”, – згадує військовий.
Через постійні побої кінцівки настільки опухали, що взуття 46-го розміру, яке видали замість рідного 42-го, ставало впритик. Костянтин зізнається: він пішов у морську піхоту ще у 2016 році, натхненний фільмами про міцних хлопців, аби випробувати власну межу міцності. Реальність виявилася куди жорстокішою за кіно.
Полон для Пилиповського розпочався 4 квітня 2022 року в Маріуполі. Далі був довгий маршрут страждань, який пролягав через низку установ:
- Оленівка (Донецька область);
- Таганрог, Валуйки, Старий Оскол, Олексіївка (РФ);
- Колонія у місті Донське Тульської області.
Перевезення в автозаках перетворювалося на боротьбу за кожен ковток повітря. У переповнених машинах люди стояли на одній нозі годинами, втрачаючи свідомість від задухи. “Краще б я себе підірвав”, – проносилося тоді в голові Костянтина, коли він чув крики побратимів, які задихалися поруч.
Попри фізичну перевагу, охоронці відчували внутрішню слабкість перед полоненими. За словами морпіха, росіяни розуміли, що перед ними – бойові люди, здатні на бунт. Саме тому засобами “перевиховання” ставали:
- удари гумовими палицями та електрошокерами;
- багатогодинне стояння під проливним дощем;
- цькування службовими собаками;
- психологічний тиск через примусовий спів російського гімну.
“Зубний біль – це “лайтовий” варіант порівняно з шокером. Ти падаєш на коліна, сльози самі течуть. У той момент думаєш тільки про одне: швидше б я помер”, – ділиться пережитим воїн.
Найважче було чути, як за стіною катують інших. Коли когось виводили на подвір’я для побиття, решту змушували співати “Голосніше!”, щоб заглушити крики болю. Три з половиною роки полоненим вбивали в голову тезу, що Україна про них забула.
Правда відкрилася лише 2 жовтня 2025 року. Коли автобус перетнув кордон під Черніговом і Костянтин побачив українські прапори, він не зміг стримати сліз. Усвідомлення волі прийшло не одразу – занадто глибоко в’їлися в пам’ять накази тримати голову низько та нічні підйоми.
Сьогодні Костянтин Пилиповський знову вчиться жити. У свої тридцять він насолоджується побутом у звичайній сільській хаті та можливістю будь-якої миті зателефонувати рідним. Після пекла російських тюрем просте сільське життя та відчуття власного “я” стали для нього найбільшою цінністю.
