Для ветерана ЗСУ Аблякіма Аблякімова 26 лютого – це не просто дата в календарі, а точка відліку особистої та національної боротьби. У День спротиву окупації Криму він, нині житель Житомира, згадує скелі рідного півострова та дні, коли майбутнє його народу опинилося під загрозою.
Шлях 48-річного кримського татарина до Житомира був довгим і пролягав через передову. Усе життя його народу – це самозахист, переконаний Аблякім. У лютому 2014-го він стояв під стінами кримського парламенту в Сімферополі. Тоді тисячі людей скандували, що Крим – це Україна, намагаючись зупинити російську машину окупації. Ті, хто не зміг дихати повітрям “оркостану”, обрали шлях боротьби.
“Більш ніж половина із нас служать у складі різних військових підроздів ЗСУ і захищають свою державу – Україну від військ РФ. І в майбутньому наш Крим буде нашим Кримом”, – наголошує ветеран.
Військова біографія Аблякімова розпочалася ще у 2015 році. Згодом, у 2019-му, він підписав контракт із легендарною 95-ю окремою десантно-штурмовою Поліською бригадою. Працював водієм-заправником батальйону, забезпечуючи життєдіяльність підрозділу в найгарячіші моменти. Під час повномасштабного вторгнення, виконуючи завдання на Ізюмському напрямку, чоловік отримав поранення. Після шпиталю доля привела його до Житомира – у 199-й навчальний центр.
Зараз Аблякім адаптується до цивільнішого життя, хоча війна не відпускає. Він знайшов себе у спорті, випробовуючи сили в:
- пауерліфтингу;
- армрестлінгу;
- стрільбі з лука.
Попри бойове минуле та статус ветерана, чоловік зіштовхується з реаліями мирного міста. Він мріє створити в Житомирі кримськотатарську спільноту, проте зізнається, що відчуває певну упередженість. “Інколи чую, що я якийсь не такий, як всі українці”, – ділиться він, зауважуючи, що для деяких людей його національність важить більше, ніж заслуги перед державою. Надійним тилом для нього залишається дружина-українка. Для їхньої родини мова чи походження не мають значення, адже все тримається на любові та розумінні.
Сьогодні думки ветерана все частіше повертаються у Кримські гори, де він виріс серед лісів та скель. Він не бачив рідної домівки з 2014 року, але пам’ятає кожну деталь: озеро в міжгір’ї, з якого починається річка, та раків завбільшки з долоню.
“Я понад усе хочу потрапити у родове село своїх предків. Хочу побувати біля джерела річки, поблизу якої виріс. На скелі вилізти я дуже хочу. Відвідати могили предків – бабусі, дідуся, дядька, яких не зміг поховати”, – каже Аблякім.
З початком священного місяця Рамадан молитви ветерана стають ще сильнішими. Попри те, що Житомир став для нього новим домом, серце залишається там, де народився. Він вірить, що щира молитва допоможе знайти дорогу додому, до вільного українського Криму, де спочивають його предки.
