Після майже двох років перебування у російських катівнях додому повернувся військовослужбовець 3-ї окремої танкової бригади Сергій Марчук. Мешканець Звягеля, який до великої війни будував цивільні об’єкти, пройшов через важкі випробування полоном, знущання та інформаційну ізоляцію.
Його дружина Наталія пригадує, що рішення йти на фронт чоловік ухвалив миттєво. Вже 5 березня 2022 року, облаштувавши для родини надійне укриття, Сергій добровільно з’явився до військкомату. Як навідник кулеметного взводу він встиг повоювати на Київщині та Харківщині, зокрема у районах Великого Бурлука та Куп’янська.
Фатальний день настав 12 березня 2024 року. Після короткої відпустки старший сержант Марчук встиг лише повідомити рідним про вихід на позиції в районі села Табаївка, після чого зв’язок із ним зник на довгі місяці.
Командування спершу вважало військового зниклим безвісти внаслідок потужного артилерійського удару. Тільки наприкінці травня 2024 року Червоний Хрест офіційно підтвердив: Сергій живий, але перебуває в руках ворога. Як з’ясувалося згодом, він виявився єдиним вцілілим зі свого підрозділу після того запеклого бою.
Шлях поневірянь Сергія пролягав через Бєлгородську область, зокрема Старий Оскол, а згодом його перемістили вглиб Росії – до міста Галич, що у Костромській області. Довгий час єдиним свідченням того, що серце воїна б’ється, залишалися сни дружини, які дивним чином збігалися з датами обмінів.
Перше візуальне підтвердження Наталія отримала лише у серпні 2025 року. Росіяни поширили пропагандистський список із фотографіями тисячі полонених, стверджуючи, нібито Україна відмовляється від своїх захисників. Проте для родини це фото стало не інструментом маніпуляції, а символом надії та впевненості у його поверненні.
Очікування було виснажливим: Наталія згадує розчарування через скасований обмін перед початком 2026 року та болісне передчуття у лютому. Проте 5 березня 2026 року – рівно через чотири роки після його добровільної мобілізації – пролунав омріяний дзвінок зі Служби безпеки України.
Звістка про звільнення застала жінку на роботі. Емоції були настільки сильними, що вона не могла говорити від сліз, а донькам, яким зараз 12 та 15 років, повідомила радісну новину прямо під час їхніх занять у школі.
Перші розмови по відеозв’язку стали справжнім шоком для обох сторін. Сергій зізнався, що за два роки розлуки ледь впізнав своїх дітей, які за цей час помітно виросли та змінилися.
Про будні в неволі воїн розповідає стримано, проте деякі деталі вражають своєю жорстокістю:
- Полонених змушували щодня виконувати важкі будівельні роботи.
- Єдиним доступним засобом гігієни та «ліками» від усіх хвороб було господарське мило.
- Постійний психологічний пресинг з метою переконати бійців у тому, що вдома їх вважатимуть зрадниками.
«Били за кожне українське слово», – переповідає слова чоловіка Наталія.
Попри регулярні побої за мову, Сергій повернувся з полону, розмовляючи виключно вишуканою літературною українською. Парадоксально, але намагання окупантів зламати ідентичність воїна дали зворотний результат.
Зараз Сергій Марчук перебуває під наглядом лікарів у медичному закладі. Попереду тривалий процес фізичної та психологічної реабілітації, проте найголовніше випробування – дворічну невідомість – родина вже подолала.
