Для 73-річного Ігоря Зеленка з Малина, що на Житомирщині, звичайний вихід на подвір’я є недосяжною розкішшю. Вже понад 12 років чоловік змушений пересуватися у кріслі колісному, а його зв’язок із зовнішнім світом обмежується зачиненим вікном квартири на першому поверсі. Колишній педагог, який колись керував школою, викладав фізику та був активним спортсменом, тепер став заручником власної оселі та байдужості системи.
Життя чоловіка кардинально змінилося у 2004 році після травми, отриманої на волейбольних змаганнях. Далі – важка операція, ускладнення, хронічні проблеми зі спиною та інсульт. Два роки він був прикутий до ліжка, а з 2014 року остаточно пересів у крісло колісне. Попри наявність сучасного електровізка, Ігор Михайлович не може скористатися ним без сторонньої допомоги, оскільки фізично не здатний самостійно пересісти на нього та подолати існуючий пандус.
Конструкція, що мала б забезпечувати доступність, насправді є лише перешкодою. Пандус біля двоповерхівки занадто крутий і небезпечний. Чоловік розповідає, що це вже друга спроба облаштувати спуск, але навіть після “вдосконалення” висота залишилася критичною. Через це колишній вчитель востаннє дихав свіжим повітрям ще взимку, невдовзі після Нового року.
“Мрію бачити світ не через вікно”, – зізнається Ігор Зеленко журналістам Суспільного.
Побутові умови пенсіонера також далекі від комфортних. Він живе один і змушений самотужки готувати їжу та прати речі руками, бо не має пральної машини. Гігієнічні процедури перетворюються на випробування: через непристосовану ванну чоловік миється зі шлангу. Соціальна працівниця Надія Поліщук відвідує його тричі на тиждень, проте її обов’язки обмежені прибиранням, закупівлею продуктів та ліків.
Надія допомагає Ігореві вже понад десять років, але каже, що не може вивозити його на прогулянки. Це не лише не входить до її посадової інструкції, а й є фізично небезпечним – жінка боїться впустити підопічного на крутому спуску. Іноді на допомогу приходить знайома Світлана, яка навчилася керувати електровізком за інструкціями самого власника.
Спроби вирішити питання через владу поки марні. У Малинській міській раді чоловікові відповіли, що не можуть провести реконструкцію будинку, оскільки інші мешканці виступають проти. Проте ситуація вимагає законних рішень, а не просто виправдань.
Неля Ковалюк, представниця Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю в області, наголошує на обов’язковій реакції місцевого самоврядування. За її словами, адаптація першого поверху не є надскладним технічним завданням. Фахівці мають створити робочу групу, обстежити об’єкт та визначити, що саме потрібно: новий пандус, підйомник чи спеціальна прибудова.
Кошти на такі потреби повинні закладатися у бюджеті, щоб людина могла отримати базову незалежність. Поки чиновники вивчають досвід колег, Ігор Зеленко продовжує дивитися на світ крізь скло, яке навіть не може відчинити, бо немає кому його полагодити.
Нині редакція чекає на відповідь від мерії Малина на офіційний запит щодо планів реконструкції під’їзду. На фото у Facebook, яке опублікував Микола Менжерес, Ігор Михайлович виглядає людиною, яка не втрачає надії, попри роки соціальної ізоляції.
