Олександр Кондратенко пішов добровольцем на фронт у 2022 році. Через кілька місяців служби підірвався на ворожій розтяжці, коли намагався допомогти пораненому побратиму. Після важкого поранення, ампутації обох ніг і тривалої реабілітації він повернувся до цивільного життя — і не просто вижив, а знайшов нову точку опори: зайнявся підприємництвом, спортом і підтримкою інших ветеранів.
У розмові з Житомир.info ветеран розповів про перші кроки на протезах, вирощування равликів, спортивні здобутки й силу підтримки з боку родини та побратимів.
«Коли вперше постав на протези — мокрий був як після душу»
Після поранення Олександр проходив реабілітацію впродовж року. За його словами, найважче було зробити перші кроки на протезах. Фізичні зусилля були такими великими, що футболка щодня ставала наскрізь мокрою. Він пригадує, як рахував коридор у сто метрів за марафонську дистанцію. Але поруч завжди були інші військові, які теж пережили ампутації, і ця спільність допомагала триматися — без жодної жалісливості, просто підтримка тих, хто розуміє без слів.
«Перші кроки — найважчі. Кажуть: “Йди”. А я стою, все тисне, болить, піт стікає. Але йду. І так щодня. Такі ми собі психологи», — згадує Олександр.
Робота з равликами і горіхами: «Спершу не розумів, що робити»
Повернувшись до цивільного життя, Олександр знайшов роботу завдяки другу та куму — вони запропонували зайнятися вирощуванням равликів. Перший сезон був непростий: молюсків завезли пізно, і вони не встигли набрати розміру. Але це не зупинило команду — разом вони продовжили розвивати справу. Згодом додали ще один напрям — збір горіхів і виробництво горіхової олії.
Зізнається, що на початку боявся брати на себе відповідальність, бо не мав досвіду. Але з часом навчився. Паралельно долав і внутрішні бар’єри: вперше з’являвся на роботі в шортах, не прикриваючи протези, привчав себе не соромитися.
Спорт, змагання та Кубок Європи
До спорту Олександр прийшов завдяки дружині, яка знайшла контакт із місцевим осередком «Інваспорту». Почав із тренувань із гантелями, потім спробував себе у змаганнях. Згодом — плавання, волейбол і навіть веслування на драгонботах.
Саме участь у команді з драгонботу стала неочікуваним шансом потрапити до збірної. Разом з іншими ветеранами Олександр поїхав на Кубок Європи й допоміг здобути перемогу. Для нього це стало не лише спортивним досягненням, а й важливим психологічним кроком — довести самому собі, що життя не завершилось після травми.
«У нас на плаванні був високий бордюр, і я спершу сам спускався по сходах. А директор басейну сказав, що це неправильно — і добився, щоб зробили підйомник. Це дуже цінно», — ділиться ветеран.
Як підтримати ветеранів: «Головне — вийти до людей»
Олександр упевнений, що перший крок до адаптації — це спілкування. Він закликає ветеранів не закриватися, приходити в колективи, долучатися до спортивних секцій, просто розмовляти з іншими. Так з’являються нові можливості, а головне — поступово повертається довіра до життя.
Не менш важливою, за його словами, є підтримка родини. Саме вона дала йому сили у найважчі миті після поранення. Дружина приїхала до нього вже на третій день після операції, і ця зустріч змінила усе.
«Дружина зайшла до палати й каже: “Що, думав, не знайду тебе?”. І тут комок у горлі, сльози… Вона мене не відпускала ні на день», — розповідає ветеран.
«Мені немає на що нарікати»
Попри втрату ніг, Олександр переконаний — він живе повноцінним життям. Має сім’ю, роботу, друзів, спорт. І головне — вдячність за кожен новий день.
«Так, війна триває. Але ми маємо тримати стрій. У мене є все, а от мої друзі ще воюють, і їм складніше. Я маю бути опорою для них, а не скаржитися. Життя йде. І я щасливий, що живу», — каже Олександр Кондратенко.
Більше про те, як живе ветеран після ампутації, як місто може стати безбар’єрним і як держава підтримує протезування — у відеоверсії інтерв’ю.
