У Малинській громаді Житомирщини 69-річна Людмила Степаненко зберігає десятки родинних речей, які передавалися у її родині з покоління в покоління. Серед них — хустки, рушники, сорочки та килими, що мають не лише практичне, а й символічне значення.
Людмила народилася у селі Любовичі і з дитинства звикла цінувати пам’ятки родини. В її оселі меблі, ткані покривала, одяг та хустки від бабусі та мами зберігаються як справжні сімейні реліквії.
Жінка розповіла, що серед хусток є буденні та святкові, кожна з яких мала своє призначення. “Це хустки моєї бабусі. Тільки подивіться на китиці. Це буденні хустки, які бабуся носила щодня. Вона дуже їх любила. Вони теплі, шерстяні. Говорила, що це лисенька хустка — без узорів, без орнаменту. Найстаріша хустка — ось ця. Колись бабуся казала, що вона була першою. Мабуть, вона старша за мене”, — згадує Людмила.
Святкові хустки надягали на свята або до церкви. Інші слугували верхнім одягом, коли не було курток. “Оцю хустку зав’язували, і ходили, як ведмеді. Але вона дуже тепла. Зараз таких хусток майже не видно”, — додає вона.
У комоді Людмили зберігаються речі, вишиті її мамою Антоніною Галицькою: рушники, сорочки, кофти, фартухи та серветки. Деякі фартухи використовували не лише вдома, а й на вихід. Особливо цінними є три старовинні вишиті сорочки.
“Рушник вишивала моя мама. Ось буква Г — Галицька, а з цієї сторони — Т, Тоня. Тут старовинні речі. Ось фартухи моєї бабусі. Вона носила його щонеділі: одягала спідницю, фартух, хустку і виходила на кладочку на вулиці сидіти. Приходили до неї подружки. Ось який фартух. А тут вишивка, яку називали сорочка. Ось сорочка, яку мені подарувала сваха. Такої я ще не бачила. Подивіться, які рукава”, — ділиться Людмила.
Дивани у вітальні вкриті тканими покривалами ручної роботи. “А цей лежак бабуся називала килимом. Він повністю з вовни. Бабуся купувала вовну, скубала її, потім пряла на прядці, а вже тоді ткала. Ткала моя мама”, — пояснює жінка.
Людмила Степаненко підкреслює, що родинні речі не просто зберігають історію, а й пов’язані з особистими спогадами. Деякі хустки ніколи не прали, а святкові берегли особливо ретельно.
“Ці хустки ні разу не прали. Ось ці, що бабуся носила, — видно, що вона їх і носила, і прала. А ці — святкові. Цю хустку я теж носила. Як одягну — зайду до сусідки, а як підемо до клубу, то її мати каже: ‘О, ти знову, Людо, у новій хустці’. А оця хустка — як я виходила заміж, мені свекруха нею голову зав’язувала”, — розповідає Людмила.
Фотографії родини Людмила зберігає як пам’ять для нащадків. Вона сподівається, що діти та онуки продовжать берегти цю спадщину.
“Фотографія — це пам’ять. Коли мене не буде, можливо, хтось згадає. Усі ці речі для мене дуже важливі. Сподіваюся, що мої діти теж їх берегтимуть і, можливо, передадуть своїм дітям. Часто буває: комусь у садочок чи до школи щось треба — питають: ‘Мамо, у тебе є така хустка?’. Звичайно, є”, — говорить Людмила Степаненко.
Для Людмили Степаненко ці речі — не просто одяг чи текстиль, а символи родинної пам’яті, тепла та традицій, які живуть у кожному вузлику, орнаменті та китиці.
