Владислав, боєць 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, пережив важке поранення та ампутацію, але замість того, щоб залишити службу, повернувся до війська — тепер уже як інструктор. Його історія — про боротьбу, відновлення і мотивацію, яка рухає вперед навіть після втрат.
Службу Владислав розпочав ще у 2013 році, підписавши контракт у Криму. Після окупації півострова Росією він вирушив на Донбас, де брав участь у бойових операціях. У 2019 році звільнився та зайнявся будівельним бізнесом, а у 2021 році повернувся на рік до армії, плануючи далі переїхати за кордон. Початок повномасштабної війни змінив плани — він залишився служити Україні.
У липні 2023 року Владислав отримав поранення на Куп’янському напрямку. Це стало переломним моментом:
“Поки у мене не було ніяких фізичних вад, я думав: скоріше б звільнитися з цього всього. Але коли отримав поранення і проходив реабілітацію та протезування, я зловив себе на думці, що моя війна ще не закінчена.”
Відновлення після травми для Владислава стало не лише фізичним, а й моральним випробуванням. Робота на Донбасі допомогла знову відчути себе потрібним та активним:
“Це адреналінова залежність, вона не зникає. Коли дізнався, що їду займатися інструкторською справою саме на Донбас, о, все — я почав знову жити.”
Владислав не приховує гумору навіть у складні моменти:
“Є люди, які після поранення, після ампутації, падають духом. У мене навпаки був ентузіазм. Я буду найперший по швидкості ходіння на милицях. І так воно і відбувалося. Я люблю шуткувати на цю тему.”
З 2024 року Владислав працює інструктором, навчаючи командирів та особовий склад усіх бригад 8 корпусу ДШВ. Його заняття охоплюють різні аспекти:
- зв’язок
- керування дружнього вогню та артилерії
- лідерські навички
- мотивація роботи з особовим складом
Владислав переконаний, що немає “безнадійних” людей:
“Абсолютно безнадійних людей не буває. До мене приходять різного роду командири, я їм пояснюю, що не буває так, щоб людина взагалі була непристосована ні для чого.”
До поранення Владислав воював на складних напрямках та брав участь у Харківському контрнаступі 2022 року. Згадує важливі етапи:
- Лиман Перший, Кремінна, Червонопопівка, Долина
- вся траса від Слов’янську до Ізюму
- контрнаступ у Яцківці
Він тимчасово виконував обов’язки командира взводу, керував підлеглими та планував їх роботу.
Особливі спогади пов’язані з нетиповими тактичними діями:
“У мене був червоний квадроцикл, червоні шорти. Їздив по центральній дорозі у Серебрянському лісі, щоб відволікти увагу дронів. Ворог наводився на мене, але я був рухома ціль — і це спрацьовувало.”
Владислав не підраховував точну кількість військовослужбовців, яких навчив, але за 2025 рік їх було понад тисячу. Він пояснює свою мотивацію особистими причинами:
“Коли дзвоню своїм дітям і вони кажуть, що хочуть додому, або коли бачу доньку раз на два роки, а вона розповідає, що її подружка загинула — це руйнує зсередини. І тому воювати за цю країну я готовий.”
Для Владислава служба — не просто обов’язок, а продовження боротьби, яка триває навіть після поранення. Його історія — приклад того, як сила духу та відданість ідеї допомагають знаходити нові сенси та робити внесок у спільну перемогу.
