Жодних ножиць. Жодних шаблонів. І водночас — портрети, історії та емоції, складені з клаптиків паперу, які не вирізають, а виривають вручну.
Саме так працює викладачка мистецтва з Житомира Алла Волошина, яка відкрила для себе техніку «вириванки» і перетворила її на спосіб говорити про особисте й національне — через форму, колір і фактуру.
Ідея відійти від класичного колажу з’явилася не одразу. Під час викладання теми «Колаж» вона зрозуміла, що готові зображення обмежують. Хотілося більшої свободи — і вона знайшла просте рішення: відмовитися від ножиць.
“Я зрозуміла, що клаптики кольорового паперу – це як фарби, якими можна “малювати”. Техніка вириванки цінна передусім своєю доступністю – для творчого самовираження достатньо звичайного паперу. Із простих шматочків, наче мозаїка, складається зображення, а результат часто перевершує очікування”, – розповіла Алла Волошина.
На відміну від витинанки, де домінують симетрія і точність різання, тут панує інтуїція. Папір не підкорюють інструментами — його рвуть, формуючи лінії й образи без попередніх контурів.
“Витинанка – графічна техніка, часто побудована на симетрії, тоді як вириванка – це радше живопис і повна свобода творчості. Звісно, перед втіленням будь-якої роботи, незалежно від матеріалу, вона спершу має сформуватися в уяві. Під час створення вириванки діють закони композиції та кольору, але найголовніше – це почуття й відчуття. Цікаво, що картину в цій техніці неможливо точно повторити чи скопіювати: кожна робота унікальна й існує в єдиному екземплярі”, – пояснила Алла Волошина.
Матеріали для робіт часто знаходять її самі. Старі журнали, рекламні проспекти, випадкові сторінки — усе може стати основою для нової ідеї.
“Наприклад, коли мені до рук потрапили сторінки проспекту із зображеннями килимів і вишивки, я відчула, що це речі, які несуть енергетику українського народу крізь віки. Тоді в моїй уяві з’явився образ Берегині”, – розповіла майстриня.
Втім, найсильніші роботи народжуються тоді, коли мисткиня звертається до тем, що болять. Історія України стає для неї джерелом образів і переживань.
“Зокрема, картини “Війна” і “Голод” були створені “на одному диханні” – шматочки паперу наче самі складалися в цілісні образи”, – пригадала майстриня.
Першими, хто побачив ці роботи, стали її учні. І саме їхня реакція стала для авторки найважливішою оцінкою.
“Що для мене було особливо приємно – це те, що мої перші глядачі, мої учні, відчули те, що я хотіла передати. Їхні щирі емоції – безцінні для мене”, – сказала викладачка.
Попри художню глибину, сама техніка залишається максимально простою. Папір, клей і бажання творити — цього достатньо, щоб почати.
“Вириванка – це дуже простий спосіб втілити творчі задуми: достатньо паперу, клею і бажання творити. Техніка відома, але не надто поширена. Можливо, тому, що найскладніше – передати не лише зображення, а й почуття та емоції”, – розповіла художниця.
Сьогодні Алла Волошина не лише створює власні роботи, а й ділиться досвідом з іншими — проводить майстер-класи, зокрема для дружин військових та дітей.
“Проводила майстер-класи для дружин військових – і вони щиро захоплювалися результатами своєї роботи. Особливою аудиторією для мене є діти. Для них вириванка – це доказ того, що у творчості немає меж. Я мрію, щоб мої учні, у яких на очах з’являлися сльози, коли я розповідала про свою роботу “Голод”, завжди пам’ятали: творчість допомагає жити, пам’ятати й робити світ кращим – і для цього не потрібні великі гроші”, – сказала Алла Волошина.
Для неї «вириванка» стала не просто технікою. Це спосіб говорити без слів — і водночас бути почутою.
