Тридцять п’ять років тому Людмила Костельняк заснувала у Малині дитячий театр «Барвінок». Це не просто гурток, а цілий світ, де юні актори самі обирають п’єси та створюють костюми.
Творчий шлях Людмили розпочався у Житомирському театрі ляльок. Згодом у Малині вона очолила драматичний та ляльковий гуртки, що з часом переросли у зразковий театр.
“Я дуже люблю дітей. І люблю театр. Я вже давно хотіла піти на пенсію. Але, як я прийду в наш театр, подивлюся на своїх вихованців, то мені дуже шкода все це залишати. І я не можу покинути свою роботу”, — сказала Людмила Костельняк.
Спершу вихованці готували вистави лише для маленьких глядачів. Проте старші школярі згодом зажадали серйозніших ролей, тому в репертуарі з’явилися класичні українські постановки.
“Ми ставили “Червону шапочку”, “Пригоди Буратіно”. Старші школярі хотіли чогось більш дорослого. Вони не хочуть грати мишок і котиків. Вони хочуть грати дорослі ролі. Ми почали ставити великі вистави “Таємниця старого лісу”, “Сватання на Гончарівці”, “Наталка-Полтавка”, “Кайдашева сім’я”, — розповіла Людмила Костельняк.
Учні театру самостійно готують усе необхідне для виступів. Вони майструють декорації, шиють костюми та накладають грим перед виходом на сцену.
“Гримерна у нас є. І грим у нас є. У гримерній діти готуються до вистави. Тобто вони одягаються в костюмерній, йдуть у гримерну, гримують. Допомагають один тому, тому що я не встигаю всіх гримувати”, — сказала Людмила Костельняк.
Колектив неодноразово здобував перемоги на всеукраїнських конкурсах. Вистави «Барвінку» завжди збирають повні зали глядачів.
“Ми виступали з двома виставами у Будинку культури. І менші, і старші. Ми запрошували всіх охочих. Ми неабияк хвилювалися, бо це було перед Новим роком. Ми хвилювалися, що не буде глядачів. Але був повний зал. Багато було батьків, бабусь і дідусів. І старшокласники були”, — розповіла Людмила Костельняк.
Театр став для дітей місцем відвертого спілкування. Окрім репетицій, тут діляться історіями про навчання та особисте життя.
“Вони дуже люблять театр. Інколи вони приходять і кажуть, що вони сьогодні не хочуть займатися, а хочуть просто зі мною поспілкуватися. Ми розповідаємо різні історії один одному. Вони розповідають мені про школу, уроки, про заняття, вчителів, про батьків. Я все знаю про кожного з них”, — сказала Людмила Костельняк.
Керівниця театру зізнається, що потребує часу на відновлення після завершення кожного виступу. Сцена забирає всю її енергію.
“Закінчується вистава. Ми ще спілкуємося, вони мені щось розповідають, щось пропонують. Ми обговорюємо план на наступне заняття. А потім розходяться. А приходжу додому, сідаю у крісло. Виключаю все й хвилин 30 сиджу у кріслі. Настільки я була з дітьми, жила з ними, жила виставою, декорацією, музикою, освітленням. Я не можу вдома нічого робити. Хвилин 30-40. А потім відходить. Але ж дзвінки, все одно діти мені дзвонять”, — розповіла Людмила Костельняк.
Сама Людмила каже, що має два крила. Це її сім’я та улюблена театральна справа.
“Для мене ці два слова — весь мій Всесвіт. Сім’я — це моє перше крило. А театр — друге. А відтак я з крилами, якими можна летіти”, — сказала Людмила Костельняк.
Зараз «Барвінок» налічує 15 вихованців. Серед них — Марія Безкоровайна, яка займається тут сім років.
“Своє майбутнє я хочу пов’язати з танцями, однак театр став для мене важливою школою емоцій. Якби я сама була режисеркою, то Людмилі Костельняк запропонувала б роль принцеси. На мою думку, вона б чудово зіграла цю роль. Адже біля неї завжди дуже сонячно і добре. Вона для як нас як тепле сонечко”, — сказала Марія Безкоровайна.
Ще один учень, Павло Гавриленко, потрапив до театру випадково. Його запросили на репетицію після виступу в іншому гуртку.
“Вона побачила мене і запросила на найближчу репетицію. Сказала, що відмовок не приймає. Так почалася моя театральна кар’єра у “Барвінку”, — сказав учасник театрального колективу Павло Гавриленко.
Колеги також згадують спільну працю з пані Людмилою. Андрій Павловський, керівник шахового гуртка, розповів історію про запізнення на виставу в костюмі Святого Миколая.
“Був курйозний момент, коли я якось запізнювався. Людмила Володимирівна сказала, що всі зібралися, а мене все ще нема. А я їй відповідаю, що застряг у снігу. Ішов через парк, а там було по коліна снігу. Але головне, що я не згубив свого мішка. Бо у мішку був весь інвентар: шапка, борода, костюм Святого Миколая”, — розповів Андрій Павловський.
