Замість вишуканих партій на кларнеті він обрав вогонь кулемета. Микола Поляновський, видатний музикант та засновник міжнародного фестивалю «Сонячні кларнети», загинув у бою, захищаючи Україну. Його історія — це шлях від джазових сцен до найгарячіших точок фронту під позивним «Маестро».
Сьогодні, коли світ відзначає Міжнародний день джазу, заснований ЮНЕСКО у 2012 році, Житомир згадує свого героя. Редакторка Наталія Кулініч зібрала свідчення тих, хто знав Миколу як артиста та воїна.
Трагедія сталася 2 серпня 2024 року під час запеклого зіткнення у Покровському районі Донеччини. За словами дружини Світлани, Микола пішов на фронт добровільно ще на початку повномасштабного вторгнення. Він воював у складі 30-ї бригади, згодом пройшов Дніпропетровщину та Полтавщину, а свій останній бій зустрів у рядах 151-ї бригади.
Коля був важко поранений в пахову область, навіть не можна було турнікети накласти. Але, не дивлячись на цю біль, він все одно керував боєм і сам стріляв до останнього подиху.
Тіло музиканта не вдалося забрати з поля бою через мінометний обстріл. Довгих 20 місяців Микола офіційно вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2026 року експертиза ДНК не підтвердила його загибель. Лише у квітні цього року Житомир зміг попрощатися з митцем на Смолянському військовому кладовищі.
Микола був усебічно обдарованим — він не лише віртуозно грав, а й малював та ліпив із пластиліну. Навіть в окопах він не розлучався з інструментом, записуючи відео для близьких. Поляновський був переконаний, що захист країни — це найвищий прояв відповідальності громадянина.
Від викладача до легенди джазової сцени
Музичний шлях Поляновського розпочався в класі Бориса Фішермана, після чого було навчання в Харківському інституті мистецтв. Колеги згадують його як неймовірного організатора, що очолював гурт Crystal Dixie та керував джазовими колективами. Його майстерність свого часу вразила відомого джазмена Петра Полторєва на фестивалі «ДжазоМир».
Вже будучи на війні, Микола подзвонив мені і, жартуючи, дав завдання: “Напишіть для мене п’єсу, повернусь — виконаю”. Я виконав його прохання. А він своє бажання вже здійснити не зможе.
Сергій Голоскевич, друг і колега, присвятив цю нову п’єсу пам’яті Миколи. Виконати та записати твір зголосився Борис Турчинський, викладач ізраїльської консерваторії в місті Петах-Тиква. Це стане своєрідною музичною епітафією для житомирського кларнетиста.
Учень Миколи Леонід Пашкявичюс згадує сувору дисципліну свого наставника. Учитель міг розбудити його о шостій ранку в гуртожитку, аби той ішов репетирувати. Згодом ці стосунки переросли у справжню дружбу, і Микола став хрещеним батьком для доньки Леоніда.
Джаз майбутньої перемоги
Сергій Твардовський, організатор «ДжазоМиру», готує особливий проєкт на честь полеглих артистів. Після війни у Житомирі планують провести фестиваль Viktori Jazz, де виступатимуть виключно музиканти-ветерани ЗСУ. Микола Поляновський мав би очолити цей список виконавців.
Він мріяв про великий сольний концерт у рідному місті, куди запросив би всіх побратимів. Перед відправкою на «нуль» Микола навіть просив друзів допомогти з автівкою для перевезення важкого кулемета. Він планував майбутнє, попри постійне передчуття фатального фіналу.
Пам’ять про музиканта житиме у створених ним колективах та у звуках кларнета. Його світло, за словами друзів, продовжує сяяти, як далека зірка, що вже згасла. Це був чоловік, який вмів щиро зізнаватися в любові та по-дитячому радіти вдалій риболовлі.
Сьогодні на Смолянському кладовищі серед побратимів спочиває той, хто змінив джазову імпровізацію на ритм автоматичної зброї. Він виконав свою найскладнішу партію до кінця. Герої не вмирають, поки звучить їхня музика.
