Навіть під час оточення він думав лише про порятунок інших.
Про це повідомив кореспондент Суспільного Василь Чепік.
Головний сержант 30-ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького Григорій Михайленко колись працював звичайним водієм-далекобійником. Утім, під час повномасштабного вторгнення чоловік одним із перших прийшов до військкомату, щоб захищати Україну. Спершу він організовував блокпости в Олевській громаді, а після розформування роти ТРО відправився на фронт. Посада керівника служби матеріального забезпечення не заважала йому воювати в окопах на рівні з іншими бійцями.
Військовий пройшов важкі бої на Харківщині, Миколаївщині та Донеччині. Його підрозділ брав участь у Харківському контрнаступі, а згодом замість ротації опинився під Бахмутом. Життя захисника обірвалося 13 травня 2023 року біля Часового Яру, коли автівка потрапила під ворожий обстріл мін або дронів.
“Для мене дуже важливо, щоб його пам’ятали не лише як військового. Я хочу, щоб його пам’ятали як человеку з великим серцем. Побратими розповідали, що навіть на війні він завжди думав про інших. Міг привезти хлопцям гарячого борщу чи наліпити вареників з вишнями, щоб хоч трохи нагадати дім у ті важкі часи”, — розповіла Дарія.
Донька воїна Дарія поділилася цими спогадами на лінійці-реквіємі.
“Коні я навчалась у цій школі, тато завжди був поруч із нашим класом, підтримував нас і щиро радів нашим успіхам. Я добре пам’ятаю його останній візит до школи. Тоді він сказав дітям слова, які назавжди залишаться у нашому серці: “Діти, цінуйте можливість навчатись, допоки це можливо”, — пригадала донька воїна.
Захід відбувся на Житомирщині у Варварівському ліцеї Олевської громади.
“Сьогодні ці малюнки представлені на виставці у школі. І мені здається, що в них залишилося ще дуже багато тепла, віри та любові, які допомагали нашим військовим триматися”, — сказала Дарія.
Там встановили куточок пам’яті із фронтовими світлинами воїна.
У фоє закладу також виставили дитячі малюнки, які бійцеві надсилали з усієї країни. Григорій бережно зберігав їх на передовій і дуже мріяв віддячити малечі особисто після перемоги України.
“Герої живуть доти, доки ми про них пам’ятаємо. І пам’ять — це не лише слова чи квіти, а наша доброта, повага один до одного, допомога тим, хто поруч, чесність і любов до Батьківщини”, — сказав Сергій Гончар.
Про мужність бійця розповів його земляк та колишній командир взводу Олександр Покальчук.
“Пам’ятаю, як нас відправляли у зону бойових дій — небо на горизонті було червоне від вибухів. Тоді Григорій сказав: “Хлопці, я піду з вами”. І він тоді пішов із нами, був в окопах. Хоча за посадою він був головним сержантом із матеріального забезпечення, але встигав і забезпечувати людей, і виконувати бойові завдання з хлопцями. З автоматом бігав, як всі. Був справжнім воїном. Коли ми опинилися в оточенні, він вивів одну з груп і врятував людям життя. Побратими досі пам’ятають цей вчинок”, — пригадав ветеран.
Він згадав заграву від вибухів на горизонті під час виходу на позиції.
“1 червня 2022 року нас відправили у Донецьку область, де мы перебували до вересня. Ми брали участь у Харківському контрнаступі. Після цього мали їхати на ротацію, але все змінилося — і ми поїхали під Бахмут. Мене перевели в іншу частину, а Григорій залишився у 30-й бригаді. Коли він загинув, мені зателефонували хлопці. Я не міг у це повірити. Сказали, що машина потрапила під обстріл — чи міна, чи дрон. Двох хлопців поранило, а він загинув. Дуже тяжко чути, коли гинуть побратими”, — розповів військовий.
Голова місцевої ветеранської спілки Володимир Ушко назвав загиблого винятково надійною людиною.
“Коли почалася широкомасштабна війна, ми були серед перших біля військкомату. Григорій Борисович очолив підрозділ із формування блокпостов на території Олевської громади. Коли розформували роту територіальної оборони, він із побратимами опинився у 30-й окремій механізованій бригаді. На посаді головного сержанта матеріального забезпечення дуже дбав про забезпечення своїх підлеглих”, — сказав ветеран.
Захисник тривалий час очолював батьківський комітет ліцею та був активним помічником установи.
“Григорій віддав життя заради усіх нас, заради односельців, заради дітей, які сьогодні сидять за світлими партами, щоб лунав їхній сміх”, — сказав Анатолій Бідюк.
До його меморіальної дошки прийшли побратими, педагоги, учні та велика родина – дружина Тетяна, мати Любов, донька, син і брати.
