Замість традиційних полотен – старі домоткані килими, ковдри та етнотекстиль. Одеська художниця Ірина Вишневська, відома під псевдонімом IraVish, презентувала у Житомирі унікальну колекцію із 16 робіт. Майже десять років вона створює картини, де переплітаються алегоричні сюжети, символізм та реальні людські долі. В інтерв’ю для “Суспільного” авторка пояснила, чому обрала таку специфічну основу для живопису та як реагує на зауваження глядачів щодо “дивності” її творів.
Мистецтво супроводжувало Ірину з дитинства, проте професійний шлях художниці вона розпочала вже у зрілому віці. До цього жінка десятиліттями працювала у медіасфері як репортер та редактор друкованих видань. Вибір текстилю з бабусиних скринь як основи для картин був свідомим – мисткиня вбачає у таких речах особливу енергетику та пам’ять багатьох поколінь.
Вона згадує, що завжди прагнула через малюнок транслювати власні емоції та сприйняття світу. Після завершення журналістської кар’єри Ірина вирішила повністю присвятити себе мистецтву, але шукала власну, ні на що не схожу нішу. Ідея розписувати килими з’явилася як відповідь на пошук автентичності. Для неї домоткана річ – це символ часу та “поклик предків”. Почавши цей шлях у 54 роки, художниця відчула справжнє задоволення від процесу, вважаючи, що такі роботи підкреслюють національну ідентичність та гордість за свій рід.
“Моє мистецтво дивне, але воно торкає”
Свій стиль IraVish визначає як романтичний експресіонізм. Цікаво, що навіть змінивши професію, вона залишається репортером у душі: кожна картина є історією зі складним сюжетом, що передбачає продовження. Творчість художниці – це візуальні репортажі, теми яких диктує життя, побачені події та внутрішній стан автора.
Перша робота на килимі під назвою “Космонавти в небі над Чадир-Лунгою” була присвячена її рідному місту в Молдові. Більшість населення там – гагаузи, які через радянську ідеологію часто боялися своєї ідентичності. Зобразивши людей, що дивляться у небо, Ірина прагнула підкреслити унікальність кожної нації та прагнення до свободи. Як основу для цієї роботи вона вперше використала традиційний гагаузький ліжник, що додало сюжету гротескності.
Життєвий шлях Ірини Вишневської насичений змінами: у 44 роки вона переїхала до Одеси, а останні п’ять років мешкає у США. Зараз вона навчається у коледжі образотворчого мистецтва разом із біженцями з 16 країн світу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало для неї особистою трагедією, яка докорінно змінила зміст її робіт. Попри відстань, думками вона завжди в рідному домі в Одесі.
Сьогодні її пензель фіксує біль і хаос війни: розбомлені оселі, бомбосховища та покинуті могили. На зміну затишним килимам прийшли нові матеріали – клейонка та здуті надувні матраци. Саме на такому матраці створена картина “Поїзд Одеса – Львів”. На ній зображені покинуті на пероні валізи – речі, що стали зайвими, коли на кону опинилося людське життя. Матрац тут виступає метафорою тимчасового та непевної альтернативи домашньому ліжку у прифронтових зонах.
Центральною фігурою творчості IraVish є жінка. Вона для художниці – уособлення любові, життєвої енергії та внутрішньої сили. Жінка-берегиня, жінка-мати – ці образи домінують у роботах, поєднуючи в собі ніжність та стійкість. Замість традиційних релігійних символів мисткиня носить на шиї серце, яке вважає головним орієнтиром у своєму житті та мистецтві.
Однією з останніх знакових робіт стала картина “Танок”. На ній зображені майже безбарвні жінки-біженки. Сірі кольори символізують радість, відібрану війною, проте сам рух танцю свідчить про непереборне бажання жити та сподіватися на краще. Це твір про надію, яка виживає навіть у цілковитій темряві.
Ірина спокійно ставиться до того, що її бачення іноді називають дивним. Для неї це лише підтвердження власної автентичності. Вона переконана: у мистецтві ніколи не буде сказано все, адже кожен бачить світ по-своєму. Головне – зберігати власний стиль і не боятися кардинальних змін у будь-якому віці.
